Скільки назв, епітетів, міфів було створено навколо цього, відносно нового монастиря на Одещині, що позаздрити могла б будь-яка лавра. А засновника обителі страхалися всі: від членів Синоду, до безбожних комуністів. Всі, окрім отамана Петлюри.
1913 рік. Хутір на околиці села Липецьке, між містами Бірзула, Балта і Ананьїв на Одещині. Не в кам’яних скелях, а в звичайній глині місцеві молдовани будують підземний монастир, рівного якому немає: 2,9 Га під землею, понад 2,5 тисячі метрів галерей, 89 келій, три церкви, все необхідне для довготривалого життя під землею… Це монастир “Новий Сіон”, збудований спеціально для православного лідера місцевих молдован - Івана Левізора. Він же ієромонах Інокентій.
Уродженець сучасної Молдови перебрався в Балту, і оселився біля місцевого монастиря. В той же час, а це 1909 рік, розпочинається сходження Інокентія до нечуваних обріїв духовного життя: він проявляє себе, як великий оратор, екзорцист і проповідник скорого Страшного суду. Церковна влада настільки лякається його популярності, що під незначними приводами намагається перевести його подалі від Балти - в Кам’янець-Подільський, а потім - далеко в Мурманськ.
Однак, якщо Івана-Інокентія було не важко спровадити, то куди було діти цілу “армію” його шанувальників і послідовників? Дивним чином, перші інокентіївці самоорганізувалися і стали займатися досить дивною, але благородною працею - рити людям криниці. Майстерність криничники виробили таку, що настав час її направити в потрібне русло. І, поки “пророк” мандрував монастирями, отримуючи благословіння від самого Григорія Распутіна, його адепти викупили землю в хуторі Казбеки і розпочали від глибокої криниці рити перший в цих краях печерний монастир. Відкрився “Новий Єрусалим” або “Райський сад” 1913 року. Одночасно туди заселилися більше 2,5 тисяч послідовників нового “пророка”.
А де ж сам Інокентій? Повернемося на півроку назад. Аби повернути живого святого в його іменем освячений монастир, тисячі селян рушили пішки в Мурманськ. Щоби красномовніше зрозуміти, це був грудень 1912 року. Вже на підході до монастиря, Інокентій рушив їм на зустріч і церковна влада, з міркувань безпеки тих селян, не стала пручатися фактичній втечі незручного ієромонаха.
Селяни підхопили живого “святого” на руки і понесли його додому. Сотні людей тоді просто загинули від голоду та незвичного для жителів Одещини і Бесарабії холоду.
Втім, вже за кілька днів, за бунт Інокентія знову заарештували і кинули за ґрати петрозаводської буцегарні, а натовп “сектантів” розігнали.
Злякавшись нового руху, Синод Російської церкви відправляє Інокентія ще подалі - в Соловецький монастир.
Тим часом в рідному монастирі, ім’я Інокентія ставало легендою. В свідомості послідовників він був не лише цілителем, а й мучеником за віру. Його повернення в 1917 році було тріумфальним. Російська церква його навіть оголосила сектантом, втім робила все, аби “Райський сад” залишався в лоні Православ’я.
Інокентій, відчувши на собі всю “любов” царської Росії, в монастирі благословляв лише “петлюрівців” - вояків Армії УНР, курені якої формувалися з місцевого населення. Відомо, що до монастиря з Бірзули приїздив і сам отаман Симон Петлюра, аби засвідчити свою повагу видатному Інокентію.
Загинув “святий” за однією з версій від рук більшовицької трійки, за іншою - від нальоту на монастир банди червоних з числа одеського криміналу 1919 року.
Місце його поховання достеменно невідоме, але скоріше за все - в підземеллях “раю”.
Але справа його продовжує жити. Остаточна окупація України червоними привела до того, що восени 1920 року інокентіївців комуністи виганяють з монастиря, в якому відкривають дитячий будинок. Натомість вже за рік “райська братія” повертається в обитель. Їх знову виганяє радянська влада. Третя спроба повернутися до монастиря вже 1924 року закінчується для унікального монастиря фатально - братію виганяють, а стіни обителі підривають вибухівкою.
Радянська влада, талантами свого пропагандиста О.Королевича (він же Лесь Гомін), малює з Інокентія розбещеного афериста, як раніше царська влада створювала в православному середовищі образ Інокентія, як сектанта. Але, якщо радянська влада не могла змиритися з настільки вже організованим і велелюдним культом “мракобєса”, то царська просто “зачищала” місцеву єпархію від більш популярного в народі “конкурента”.
Результат цієї 11-річної війни з Інокентієм - зруйнована унікальна пам’ятка історії і архітектури та сплюндроване ім’я.
Нині в Казбеках, який тамтешній люд за звичкою зве “Раєм” - стережуть святиню від чорних археологів небагаточисельні інокентіївці - онуки тих, хто пішов визволяти до Мурманська свого “святого”, хто бачив в ще цілих печерах монастиря отамана Петлюру і хто вже 100 років, як не скорився червоній брехні.