Со мной произошел удивительный случай. Я писал картину. Фоном был пейзаж с закатным небом. В это время как раз заходило солнце.
Персидские письма Шарля-Луи Монтескье. 2017
х., м., 150х200
Як і властиво москворотому (це мене так нещодавно назвала поважна і шляхетна пані Фаріон), я безсвідомо прокручував у своєму москворотому мозку поетичні рядки Тараса Григоровича Шевченка:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люде, що одпочинуть...
І раптом зрозумів, що Кобзар серцем лине в темний садочок НА Україну. И тут я вспомнил, что уже лет 20 как я слышу, что Шевченко ніколи не вживав "на України" – лише "в Україні" чи "на вкраїні". Причем от людей вполне образованных и даже порой от классиков современной украинской литературы. И при этом уже лет 45 знаю эти стихи наизусть. И только сегодня, на закате дней своих, рисуя закат в закатный час, вот это вот все вдруг сопоставил.
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.
Нет, сам я говорю исключительно "в Украине", и оборот "на Украине" сегодня воспринимаю как неуважение к моей многострадальной стране. Просто не надо тупые мифы выдумывать на ровном месте.