Ройтбурд Александр Анатольевич Директор Одесского художественного музея, украинский художник

Одно из любимых стихотворений покойного Драча

2018-06-20 07:48:19

Умер Иван Драч. В позднем детстве я, как и все в нашем классе, называл украинский язык "телячей мовой" и мое представление об украинской поэзии сводилось к хрестоматийным стихам Шевченко и "дыр-дыр-дыр" (Леся Украинка не в счет, тогда уже я прочел ее пьесы, но в русских переводах).

И как-то раз, дело было во время "книжного голода" в ссср, я из денег, сэкономленных на обедах в школьной столовой, купил на книжном лотке "подарочный набор" к 8 марта - сборник ранних повестей Достоевского, упакованный в целлофан вместе с "нагрузуой" - какой-то книжкой на украинском языке. Все это было перевязано розовой кондитерской ленточкой, а сама "нагрузка" была прикрыта открыткой. D то время это было обычной практикой - сплавлять "неликвид" при помощи "дефицита".

Придя домой, я это дело распаковал и прочел название "нагрузки" – Іван Драч "Київське небо". Имя ничего не говорило, название было банальным из банальных, первое стихотворение - про партию. Я хотел выкинуть ее в мусорное ведро, но потом решил попытаться сдать в букинистический. И на всякий случай открыл с середины.

И прозрел. Я понял, что по-украински можно писать модернистскую городскую поэзию. Ничуть не менее близкую мне, чем любимый мной тогда Вознесенский или Ахмадулина. Поэзию, в которой есть нерв, ощущение времени и формальные эксперименты. Поэзию, где затрагивание замалчиваемых страниц украинской и советской истории сочеталось с "планетарной сопричастностью", где «мамине рядно» органично сосуществовало с мондрианом, корбюзье и пикассо "в штанах, замурзаних райдугою".

С Ивана Драча начался мой интерес к современной украинской литературе. Я перечитывал его и запоминал наизусть, я покупал все новые его книги, а потом - и книги Павличка, Винграновского, Олийника... Сегодня я, наверное, читаю больше украинской литературы, чем русской.

А еще тогда я даже нарисовал картинку - оммаж Драчу под сильным влиянием Олега Соколова, с которым в то время тесно общался. Сегодня эта детская работа вызывает смех))))

Потом, в Киеве, я увидел Ивана Драча вживую. Я видел его много раз, на открытиях и приемах, но "нас не представили", и я так и не рассказал ему, чем он для меня когда-то стал. А в последние годы уже не хотелось - я видел в его глазах бездонный конформизм, из него выветрился шестидесятник, он превратился в номенклатурного укрписа, а их его стихов ушла поэзия(((

Но те его стихи я люблю до сих пор. Например, это - из "архитектурного диптиха" актуальнее, чем 50 лет назад...

Смертний вирок цигарці.
Очі дихають синню -
Густо сиплеться звідти
волошкова солона печаль.
Я ламаю асфальту
зволожену лінію,
Я шепочу печалі:
"Проклята, відчаль!"
Ось проспект мого Смутку,
вулиця імені Сорому.
Несмаку диктатура
зав'язала на серці вузла.
Зверхньо бридиться небо
з холодними зорями
Над рахітами цегли,
заліза і скла.
Вони плачуть з потворності,
б'ють дверима себе у груди.
Аж на кахлянім лобі
виступає холодний піт.
Вони з тої досади,
з кам'яної крутої огуди
Совість зодчих гризуть,
що спотворила ними світ.
Чи вам в душі ніколи
не сипався вечір,
Чи ви серцем не втямили
золоті логарифми зорі,
Що, завдавши сто ніг
на свої забур'янені плечі,
З жахом тікають од вас
незабудовані пустирі?!

RIP.

P.S.

Одно из любимых стихотворений покойного «Мікеланжело під час облоги Флоренцїї». В сети его нет, набирал сам. Я его помнил почти наизусть, но с пробелами. Достал книгу. Перечитал и по-новому понял этот текст. Такая местами гениальная, местами пафосная исповедь-самооправдание советского почти нон-конформиста... )))

Невже тобі, якому кожен рух
людського тіла, кожен спраглий мускул
є грою вищих зладнених корпукскул,
із цього тіла випускати дух?

невже тобі, якому кожен м'яз
і кожен живчик пульсу сонцем грає.
так хижа доля в'язи вивертає,
що мусиш руйнувати все під сказ?

ти на дзвінниці. папа б'є з гармат,
заносить над республикою лапу,
і жорла пушок спрямлюєш на папу
ти, флорентійський пополан-солдат.

на волоску все. це останній день
республики. її снага остання.
і вже гряде пора кровопускання,
і кров сполоще горло для пісень.

лютує папа. медиційський клан
обліг і воду, і сухотню сушу,
обліг твою неосягненну душу,
ти - папський раб, не вільний пополан.

раб медичі ти. бо коли вже ніч
закриє всі гармати кляпом чорним,
лиш місяць зирить жерлом невідпорним,
тікаєш ти од людських лютих віч.

в нову сакрістію тікаєш. так, це ти
фортіфікатор, месник, папоборець.
минаєш пост, де нипає дозорець
і де валують на валах хорти.

до брилі мармуру тікаєш. денний чад
прогрів наскрізь це мармурове тіло
де стільки таїн схованих скипіло,
а ти сюди пробрався крізь сто чат..

різьбиш ти "ніч" вночі. і місяць б'є
ядром гармати на твою роботу
він- флорентієць. вільний він достоту.
глузує, кпить - о, це жебро твоє,

о, це тавро роботи! цей лютіж,
шалінь оця, цябезкордонна мука
висотує, висмоктує, сторука,
в душі мішає з сонцем впереміж

твій чорний шал... їєріхон стогнань
з-під пальців збитих, нігтів скров'янлих
зубила ритм по цих канальцях білих,
де ластиться до тебе кожна грань.

шурхоче рашпіль. свердла раз у раз
занурюються язичками в мармур
під місяцем, під гру його примарну
твій сонясний палахкотить екстаз.

вулкан роботи "ніч" спородить ту,
яка вся, начебто тирану славослов'я,
кладе твою свободу в ізголов'я,
собі прокляття взявши за мету.

(о сором розпуки, о долу цей зір,
о примусом ката заломлені руки,
суглоби, повиті серпанком принуки,
і маска лиш може всміхатись до зір.

так, порхом пахне нага ця жура,
свобода згвалтована з катом зляга,
предвістям терору ця жінка нага
і спить, і не спиіть, і вмира, й не вмира.)

...вже сонце люто зирить з-за горбів,
як папське око, геть налите гнівом.
і кидаєш капелу ти хапливо,
і перестриьуєш за ровом клятий рів.

всі ядра вистріляно. од проклять
душі клекочевогняний огром!
ти б із гармати сонцем - мов ядром,
та руки од троянки страх болять...

 

Комментарии — 0
Войдите, чтобы написать отзыв.
Кино 39 Полиция 36 Экология35 Помощь31 Больница 29